| |||
| (Світлій пам’яті моєї матері Євдокії Іларіонівні) |
|
ДОЛЯ, ВИСТЛАНА КОЛЮЧИМИ ТЕРНАМИ
Наши постоянные читатели, безусловно, помнят первую публикацию этого автора, собственно и предложившего ввести в газете рубрику – «Жила така людина» с надеждой, что найдется немало жителей города и района, готовых поделиться рассказами о людях, оставивших незабываемый след в их жизни. К сожалению, пока такие материалы в редакцию не поступали. И мы благодарны Анатолию Николаевичу Бурде, чья добрая память дает возможность читателям познакомиться еще с одним неординарным и очень искренним рассказом о «том» времени и о людях, которым довелось в нем жить. Автор свято убежден: «если мы еще чем-то гордимся из прошлого, то оно создавалось трудом и руками именно таких людей, их энтузиазмом, хотя сами они за это не получали почти ничего, всю жизнь балансируя на грани выживания. И их жизнь это наша не выдуманная, а реальная история. И от нее нам никуда не деться». |
| ЖИЛА ТАКАЯ ЛЮДИНА |
|
(Світлій пам’яті моєї матері Євдокії Іларіонівні)
У наш складний час, якщо зібьралися докупи 2-3 чоловіки, зразу ж здебільшого розмова заходить про життя: як живемор, як жили, як хотілося б… Комусь ностальгічно вимальовуються хрущовські, комусь брежнівськи часи. “Ото як при Брежнєві трохи пожили. Ото й усе наше, а тепер…”,- безнадійно махає рукою котрийсь із співбесідників, і дискусія набирає апруги, бо співрозмовник не в усьому погоджується, висловлюючи свою точку зору. Отож, слухаючи такі суперечки, з висоти власних років заглиблюєшся в минуле, пригадуєш власне життя, життя близьких тобі людей чи тих, що тебе оточували і об’єктивність оцінки минулого випливає сама по собі. Без емоційного забарвлення. Так, люди жили по-різному. По-різному складалися їхні долі, їх життєві шляхи, їх матеріальне благополуччя. |
|
А з перед очей і з душі не зникає образ людини, як докору усім суспільним формаціям, за яких їй довелося жити. Отож ы мова піде про неї.
У неспокійний 1904 рік солдат царської армії Левченко Ыларыон, що занадто довго забарився на службі. Нарешті повернувся до рідної домівки. І відразу ж гаряче взявся за виконання трьох заповідей християнина: народи сина, збудуй дім, посади сад. Довго не роздумуючи (бо було вже далеко за 40), швиденько одружився, а незабаром в сім’ї з’явилося поповнення – син Костянтин, а за ним – Дуся, Семен, Олександр, Віра. Тож з першою заповіддю у солдата влаштовувалося все гаразд, а ось з іншими було складніше: садок ніде було садити, бо з пустими солдатськими кишеннями будинок не збудуєш. Дещо вже пізніше стяглися усім сімейним миром і зліпили невеличку хатинку, бо батьківська стала занадто тісною. А вже біля неї Іларіон посадив вишнево-яблуневий сад, густий та розкішний. Виживали, як могли: шмат власної землі перебивали на перину, але не могла вона прогодувати велику сім’ю. Тоді наймалися поденно до заможніших односельців або мандрували по всей Слобожанщині. Іноді спускаючись аж до Таврії. Старший із синів Костянтин з 8-10 років уже був першим помічником батька. А старша з дочок Дуся – і в хаті, і коло печі, і біля скотини, і на городі, і нянька для меншеньких братиків та сестрички. Отак почалася, ще за царя і вислалася колючими тернами гірка доля Євдокії. Летіли – пролітали роки, а з ними згачущі і пересічні події 1914, 1917, 1921 років. Останній п’ятнадцятирічній Дусі запам’ятався незникаючим цілодобовим почуттям голоду та змарнілими і виснаженими обличчями батьків, братів та сестрички. Одного із них – Семена – на той час в сім’ї уже не було: злидні, нестатки погнали шукати кращої долі аж до Сибіру, завербувався на золоті копальні та там і згинув. Де, коли, чому -–ніхто достеменно не знає й до цього часу. Дійшли пізніше чутки, що брав участь у бунтівних страйках, а відтак під час їх придушення попав під солдатську кулю. І лягла ця звістка першою зморшкою на юне обличчя Дуняші. Брат… А через рік – півтора ще глибша і болючіша рана лягла на серце дівчини: виснажений солдатською муштрою напівголодним життям зліг, а незабаром і пішов за межу батько. Поховали його в садочку, ним же посадженому, під розкішною креслатою антонівкою, що темними і зоряними вересневими ночами гупала на його могилу важкими духмяними яблуками. Занадто вже тяжко пережила цю втрату Дуняша, бо щиро і глибоко і поважала, і любила свого татуся. Гриміли події гулом гармат, тріскотнею рушниць, зміною вивісок, прапорів, влади. А життя все ускладнювалося й ускладнювалося. Всі думки й помисли зосереджувалися лише навколо однієї проблеми – як вижити. Тим часом наступив 1929 рік, якого нарекли роком великого перелому.І дійсно перелому, але як виявилося, хребта господареві української землі, чесному інтелігентові і священникові української церкви. До куркулів була зарахована і сім’я Дуняші, бо на подвір’ї була корова, конячина та сякий-такий реманент. Тієї ж зими із села вивезли на Північ в числі тих 70 тисяч укранців тих, яким був приклеєний ярлик «куркуль». Сім’ю Іларіона пронесло… Як з подвір’я забрали коня, корівчину, сім’я відчула подих знайомого по 1921 р. голоду, адже за цим взялися за вилучення “залишків” продовольства і в першу чергу зерна. В селі з’явилася спецгрупа місцевих активистів із люмпенів. Озброїли їх довгими металевими списами з кострими піками на кінці: вони досить вправно пронизували товщу копиць сіна, соломи, полови, землі, горища, - де могло бути сховане зерно чи щось із продовольства. Дуняша та її чоловік нічого не ховали: що зібрали, було на своїх звичних місцях: у коморі. Погребі, горищі. Але коли з подвір’я був винесений останній клунок зерна, Дуняша в розпачі заголосила, як не голосила з часів похорону батька. Забравши останнє, завзяті активісти продовжували ще шукати здобич: якийсь навіть колупну в саду могилу Іларіона. Коли навала експропріторів схлинула з подвір’я, Дуняша згадала раптом, що в погрібнику була купа непровіяної житньої полови, де ще можна, провіявши, взяти з відро зерна. Миттюсхопилася, крадькома перевіяла, всипала у наволочку і поклала в дитячу люльку замість матрасика під повторарічного сина, прикривши пелюшкою. Мовляв, ніколи не здогадаються. Але при повторних відвідинах шукачів зерна клумочок жита пополам із мишієм було знайдено і забрано. Не допомогли, і не розчулили ні нестямні зойки, ні умовляння на колінах… Особливо старався сусід Іван Пашкович (так його прозвали в селі за ім’ям матері Паші, бо батько рано помер). Видавав себе за співчуваючого, втирався в довіру. Все винюхував, висліджував, а потім насилає своїх однозагонників. А.БУРДА. м.Кілія. (Далі буде). |
Хостинг от uCoz