| |||
|
Недавно мы объезжали озеро Сасык, обследуя присоединенную к заповеднику его вершину, авторы многих публикаций в нашей газете Владимир Яковлевич Стадниченко и Ирина Выхристюк завезли нас всело Заречное, где живет поэтесса Галина Лысая.
Ее стихи совершенно поразили нас. И мы предлагаем одно из стихотворений на суд читателей. |
| А Озеру болить |
|
А озеру болить…
Думок нанесло, як піску на берег, Насипало за довгії роки. Не вперше олівця тривожний шерех Стелився словом, як оті піски... Безсило насипався слів горбочок, Хоч був від Правди десь на волосок... Та правду ту – сліпі читали очі, Які засипав безуму пісок. Та пам’яті піски не замітають, Не замітають, як би не мели! Сасик лиманом люди пам’ятають, Хоч озером на картах нарекли. Воно для когось – цяточка на карті, Що синім на папері розлилась, Для когось, може, нічого й не варте, Для когось – може... Тільки не для нас! Для наших сіл, що по обидва боки Тулились до лиманської води – Це диво дивне - чаша синьоока Було життям і долею завжди. Щасливі люди, до схід сонця, рано, Вдивлялись в люстро синьої води, Аж поки дамба море від лиману Мов подих перекрила назавжди. І помутніло радості люстерко, І землю пройняла глибока біль, І людям стало дихати нестерпно, Коли з лиману вимивали сіль. З солоного – солоне?! Боже правий! Будь проклята ідеї перша мить, Не дай, Господь, нам далі більше права Самим собі могилу мовчки рить. Гірким відлунням обізвалось слово, Що було не почуте ще тоді... Обіцяної радості підкова Затоплена під дамбою в воді. І лиш природа суще розуміла, І ще до моря рвалася вода, А люди вже солоні хвилі мили, Дрімала у півока десь біда... Чи правди грім наш був не дуже сильним, Чи блискавка не висвітила мли? Безсило побивались в дамбу хвилі, Але пробитись в море не змогли... Біда повзла незримо: вже джерельця Давилися солоними слізьми, І жаль за землю пік селянське серце, Як можна далі зватися людьми?! Тоді, коли ми поливали рано, І думали, що врожаї несем, Та був полив той, наче сіль на рану, І рана вже не гоїлась, і все... Уже по комусь в церкві били дзвони, Уже вода – отрута для землі, А у верхах все гралися в закони, Мов з сірниками діточки малі. Біда підняла цілий світ на диби, Коли екран розкрив людські гріхи, Та й досі люди ловлять хвору рибу, Купаються в лимані дітлахи. Ніхто селу й сльозиночки не витер, Страждають люди, винні без вини, І навіть злий морський солоний вітер Вже наліта на вутлії човни. Сама природа відповіла гнівом За те, що ми скорилися судьбі, Образившись на вчинок чийсь зрадливий, Живем собі – невпевнені в собі. Природа пустоти не потерпіла, І комиші вповзли із берегів, І річечки-притоки синє тіло Вже задихнулось в сітці комишів. Вже сивіють поля, неначе люди, Гниє в багні навколишня краса, І все хиткіший міст між “було” й “буде” Над Сасиком отруєним звиса. Болить природи незажита рана, Діагнозом бездумності ідей, Лиш монастир на березі лиману Вселяє віру в людяність людей. Між берегів, беззахисно й безвинно, Хлюпочеться приречена вода, І синя хвиля, як хвора дитина, Довірливо нам в очі загляда. Вмерзає біль лиману в серця кригу І голосом приречених кричить: “Не допустіть Сасик в Червону Книгу І свою совість теж не допустіть”. |
|
Галина Лиса
Татарбунары |
Хостинг от uCoz